«Давай помовчимо», або з дитиною на природу.

В очікуванні травневих свят і довгоочікуваного періоду відпусток мріялося про те, щоб погрітися на сонечку, вибратися до лісу, на річку чи озеро, до моря, приділити увагу близьким, потішити й оздоровити дітей. На практиці часом усе складається не зовсім так. І особливо це стосується дітей: дитина, замість пурхати й тішити нас веселим щебетом, раптом робиться просто нестерпною — вередливою, настирливою, неслухняною. У чому ж річ — це саме вона псує нам відпочинок чи, може, ми самі щось робимо не так? Хай там як, але відпочинок із дітьми на природі має свою специфіку

Працюємо над внутрішнім налаштуванням

Сьогодні йтиметься про дітей дошкільного віку та молодших школярів. Підлітки прагнуть утекти на прогулянку з однолітками, а от малята, якщо їх не «здали» на літо бабусям, хвостиками — всюди за батьками.
Успішність відпочинку з дитиною на природі багато в чому залежить від того, як ви себе налаштуєте. З дітьми поняття «відпочити» набуває особливого змісту. Найменше це нагадує «розслабитися» — навпаки, знадобляться підвищені пильність, зібраність та організованість. Але натомість є можливість, як мовиться, відпочити душею, тобто побути разом із малюком нікуди не поспішаючи, не відриваючись на постійні телефонні дзвінки, не відволікаючись на телевізор. Провести день не просто з дитиною, а й для дитини — приділити їй увагу, поспілкуватися, поговорити, розділити її захоплення та подив, навчити нового.
Доведеться також заздалегідь продумати, як запобігти конфліктам і нещасним випадкам під час прогулянки. Дуже корисно, аби підготовка до походу на природу була спрощена й відпрацьована до дрібниць: немазкий зручний одяг, проста їжа, яка нешвидко псується, запас води, невеличка аптечка, кілька похідних пристосувань — і все. Якщо все пройшло без особливої метушні й суперечок — це вже половина справи: у малюка менше приводів надмірно збуджуватися.
Звичайна прогулянка до лісу або на річку за кількістю дитячих вражень рівнозначна кругосвітній подорожі дорослої людини. Тому доведеться прослідкувати, щоб дитина не перевтомлювалася, надмірно не збуджувалася, не перегрівалася на сонці й не переохолоджувалася у воді. Проте постарайтеся, щоб ваше керування дитиною було ненав’язливим і навіть непомітним для неї. Продумайте, як вчасно переключити увагу дитини. Створіть умови для відпочинку та зміни заняття; щось розкажіть, аби вона тихенько полежала в затінку; пограйтеся в спокійну гру. Занадто багато уваги й велика трата часу? Але ж якщо малюк розкапризується, то втраченим буде цілий день, а не кілька хвилин.
Дуже важливо, щоб на природі слова «не можна» лунали якомога рідше — можна і бігати, і стрибати, і качатися по траві, і бруднити одяг, і лізти в грязюку, і галасувати. Але — усе в міру! Зовсім без заборон, звісно, не обійтися. Серед найсуворіших — не смітити, не ламати дерев, не рвати бездумно величезних букетів, не втручатися в життя місцевої живності (не ловити, хай навіть щоб одразу відпустити— «до мами» або «до діточок, які плачуть», різноманітних тваринок, не руйнувати їхнього житла тощо.)
Із самісінького ніжного віку дитина має знати, що в похідних умовах наказів не заперечують. Мало того, вона має звикнути до кількох коротких і простих команд: «не можна», «стій», «назад», «зачекай», які мають лунати тільки до діла. Це може врятувати дитині життя у хвилину реальної небезпеки. Дуже важливо, щоб ви самі знали елементарні правила безпечної поведінки на воді, у лісі, у гірській місцевості. З роками ці правила вдосконалюються.

Спілкуємося з природою
Обов’язково слід замислитися про сенс відпочинку на природі. Навіщо ми йдемо з дитиною на озеро або до лісу, їдемо на море? Щоб вона розважилася, подихала повітрям, засмагла, зміцнила здоров’я, щоб їла з апетитом? Усе це чудово, але ж ми люди, і наше життя не може зводитися лише до фізичних і фізіологічних відчуттів і відправлень. Спілкування з природою — це одухотворений процес, де є й подяка Творцеві за красу навколишнього світу, і подивування досконалістю природи, і біль за нерозумну діяльність людини, і почуття відповідальності за майбутнє планети… Це здатність розслабитися в найбільш здоровий спосіб, уміння набратися сил і здорової енергії від землі, річкового піску, морської гальки, лісової трави, дерев, води, сонця…
Постарайтеся зрозуміти, яка прекрасна й висока вам випала місія — подарувати дорогій для вас істоті принадність навколишнього світу, уміння милуватися грою тіней, слухати шерхіт прибою, спостерігати «найкрасивіший у світі» захід сонця. І якщо вам це вдасться, дитина збагатиться вмінням бачити навколишній світ крізь чарівні романтичні окуляри. І тоді вона ніколи не почуватиметься абсолютно самотньою й нещасливою, ніколи не відчує себе нікчемною і скривдженою долею — у її володіннях будуть усі багатства природи. Але навчити всього цього не можна — можна лише «заразити», якщо здатен відчувати сам. Тому спочатку зверніться до своєї душі — ви самі вмієте ТАК відчувати природу?
Але по-справжньому дитина може бути щасливою тільки відчуваючи батьківську любов. І якщо на прогулянці вам вдасться створити атмосферу близькості, то довгими зимовими вечорами, коли за вікном то сльота й дощ, то сніг і мороз, «дістали» рутина та купа проблем — малюк сам скаже вам: а пам’ятаєш..? Тоді і в нього, і у вас у душі зродиться відчуття тепла — і сонячного, і щиросердного…
Не ганяйтеся за модними курортами й екзотичними місцями. Спочатку навчіть свою дитину любити найпростіші речі — «знайоме» дерево по дорозі до школи, парк неподалік, сад біля будинку бабусі. Тільки не рвіться у гамір і метушню — знайдіть можливість навчити дитину тихої споглядальності. Привчіть її подеколи зупинитися й подумати. Але для початку замисліться — чи не забули ви самі, як це робиться.

Слухаємо тишу
Сучасна людина перевантажена нескінченними шумами. Технічний прогрес і шум нерозривно супроводжують один одного. Удома різноголосить телевізор, гурчить пральна машина, гуде комп’ютер, лунають телефонні дзвінки, чути гамір від сусідів… За вікном ричать мотори машин, віддалік бухають механізми на будівництві, десь завиває сигналізація, долинають чиїсь верескливі голоси… Маленькі діти живуть у постійному шумовому середовищі, часом навіть засинають під звуки сварки між батьками чи сусідами, бойовика чи музики, яка навіть віддалено не нагадує колискової. Ще не зміцніла дитяча нервова система зашкалює від шумових перевантажень. Їй обов’язково потрібен перепочинок — хоч іноді. Тому на природі ні в якому разі не можна вмикати радіо або програвач. Пожалійте психіку й нервову систему свого малюка.
І аргумент «нехай звикає — йому в такому світі жити» у цьому разі не проходить. Справді, є чинники, поступове звикання до яких гарантує стійкість і загартування: холод, спека, голод тощо. Водночас є й такі, які, накопичуючись, формують залежність і руйнують психіку: алкоголь, наркотичні речовини і шум у тому числі.
Побути в тиші часом неймовірно складно і самим батькам — на жаль, у більшості з нас вже роз­винулася «шумова залежність» — звичка до постійного звукового фону, без якого починається справжня ломка. Проте доведеться перетерпіти, і тоді винагородою буде багатий світ природних звуків: шемрання сосен, плескіт хвиль, дзижчання бджоли, щебет птахів, кумкання жаби, шурхотіння ящірки, яка пробігла в траві.

Набуваємо нових знань
Доводиться спостерігати, як нинішні школярі не знають назв найпростіших рослин. І починаєш розуміти, що звичайне завдання минулих років — зібрати за літо гербарій — мало дуже важливий зміст. А тепер наукоподібні, нашпиговані термінологією підручники геть-чисто відбивають у дітей будь-яке бажання пізнавати навколишній світ. Але не будемо ж ми перекладати відповідальність за своїх дітей на державу, Міністерство освіти чи конкретного вчителя? Ми самі не знаємо, як називається та чи інша рослина? Не страшно. Запитаймо разом із малюком у того, хто знає. Або уважно роздивимося, сфотографуємо і пошукаємо потім у книжці чи Інтернеті. І має значення не кількість завчених назв, а пробудження інтересу до того, що росте в нас під ногами, увага до наших зелених друзів, базові знання про лікарські й отруйні рослини, дбайливе ставлення до природи.
Тим часом посутеніло, на небі з’явилися зорі… Показати щонайменше Велику й Малу Ведмедицю, Полярну зірку — це справа честі кожного з батьків. І повірте — навіть якщо ви заведете про це мову з дитиною тільки одного разу, протягом усього життя, звертаючи погляд до нічного неба, вона шукатиме знайомі сузір’я і згадуватиме вас…
На природі неминуче почуєте безліч дитячих «чому». І зовсім необов’язково бути для своєї дитини ходячою енциклопедією й судомно порпатися в голові, аби витримати іспит на батька, який «знає» . Головне — не пропустити питання повз вуха, не зам’яти його, не відмахнутися. Найкраще сказати: «Я напевне не знаю, але коли прийдемо додому, пошукаємо в енциклопедії». І не забути разом подивитися, почитати, обговорити! При цьому результатом буде не відповідь на одне з багатьох запитань, які цікавлять дитину, а показаний їй шлях, де і як знаходити інформацію. Дуже важливо привчити дитину наполегливо шукати і знаходити відповіді на запитання. Адже саме так прищеплюється відчуття, що це неймовірно цікаво — пізнавати навколишній світ!

За матеріалами Дзеркало тижня